Моє село красується під сонцем…
Моє село, немов вінок барвистий
Красується під сонцем золотим,
Та й назва в нього гарна, промениста
Так люба і дорослим, і малим.
Хто народився й виріс в Красноставцях,
Ніколи не забуде рідний край.
Хоч піснею, хоч думкою прилине,
В подільський чарівний розмай.
А люди в нас чудові, працьовиті,
Від діда – прадіда іде наш славний рід,
А дітвора яка талановита,
Старається учитися як слід.
Зростає гідна зміна в Красноставцях
Садочок, школа, мудрі вчителі.
І розлітаються, як птахи діти
По українській чарівній землі.
Подяка ветеранам.
Честь і хвала Вам, ветерани!
Ваш подвиг вічний і могутній,
Безсмертний, славний, незабутній
Він заслуговує пошани.
Село ви наше захищали.
На землю падали грудьми,
Неначе матінка крильми,
Від зла її обороняли.
Хоч є ще рани на душі
Від різних спогадів війни.
Та залишились ви людьми,
Вкраїни рідної сини.
Завжди ми гордимося Вами,
Уклін вам щирий до землі.
Візьміть ці квіти в знак пошани
Шановні наші, дорогі!
Сніховська Сніжана, 11 клас
Красноставська ЗОШ І – ІІІ ступенів
Моя Чемеровеччина
Це край прекрасний, де я родилась.
Де виросла й тепер живу.
Тут моя зірка засвітилась,
Його найбільше я люблю.
У ньому є безмежні ріки,
Ставки глибокі, і густі ліси.
Природа манить і пташині крики,
Ти не побачиш більшої краси!
Куди не кинеш оком – скрізь простори.
Усе росте, і квітне, і буя.
Шумлять в гаю замріяні діброви –
Це все Чемеровеччина моя!
Сніховська Сніжана 11 клас
МОЄ СЕЛО
Маленька крапелька величної держави –
Моє село, багато є таких!
Зазнало лиха, бідувань і слави
Воно живе і вічно буде жить!
Нашому селу близько чотириста п’ятдесят років, різні версії є про його назву.
Що давним – давно в нашій місцевості йшла битва, багато воїнів загинуло у ній, а кров їхня стікала до ставків. Після тієї битви через місцевість проходив мандрівник. Вразило його те видовище, всі ставки були червоними, «красними» від крові. Красноставці, так звуть моє село, зручно примостилося біля швидкоплинної річки Жванчик, затіненої верболозами. Це частина моєї рідної Вітчизни, покровителька батьківського роду, моя відрада і надія, мої сподівання і звертання. Село добрих і працьовитих людей, які прагнуть зробити його зручним і впорядкованим. У ньому я народився, пішов до школи, тут моя рідня, друзі і знайомі. Дуже гарне село навесні, коли цвітуть сади, і влітку, коли будинки потопають у зелені і квітах. Через усе село в’юнко в’ється, мов стрічка, бруківка – щлях, що єднає нас із районним центром – Чемерівцями. Я живу і пишаюся своїм селом, воно в мені, бо будить думку і гріє душу, дороговказ і майбуття моє. Я уособлюю Чемеровецьку землю, що повнить світлом наш небокрай, чесних, порядних людей і є дивом калиновим, чарами барвінковими.
Головко Тарас, 7 клас
Твір-есе на тему: ,,Осінній ліс “.
Ceло … Рідне моє село. Тут я народилась, тут проходить моє дитинство .
У моєму селі дуже красива природа. Є місця просто чарівні і казкові . В таке місце ми ходили на екскурсію до осіннього лісу . День видався погожий ,сонячний, теплий, подував легенький вітерець . А вдалині грав дивовижними барвами осінній ліс . Кольори вражали своїм розмаїттям .У високому синьому небі пливли білі хмарки .
Осінній ліс радо зустрів нас , привітно шурхотів різнобарвними листочками. Ми качались по сухому листі і раділи , сміялись, обсипались ним . І раптом настає тиша . Краса зачаровує , і хочеться помовчати . Зачарувала краса нас білокорою берізкою . Ми стояли і спостерігали як пустотливий вітерець розчісував берізці коси , грався забіяка ніжними листочками , видзвонював на всі лади . А вона пишалась , немов наречена . Білокора мавка тягнулася до сонечка , загадково посміхалась .
А біля берізки красувався величний дуб-велетень . Своїм гіллям він сягав до неба . Простягав красень у різні боки свої розлогі віти . Він , немов вартовий, охороняє тишу осіннього лісу . Чарівна берізка почуває себе спокійно біля дуба .
А ось з-під ніг вискочила руденька білочка і побігла на високу сосну . А ми й не помітили , що вона була поруч ! Такого ж кольору , як і осінь ! Що вона робила тут ? Може , горішки заготовляла ? Вона справжня господиня , готувалась до зими .
Гарно в лісі , але час додому . Ми збирали найяскравіші листочки і робили з них букети , щоб принести у свої оселі . Осінь збудила в кожного з нас дивні , бентежні почуття . Ми йдемо щасливі , але мовчазні , на душі трохи сумно , хоч і чарівно .
Твір-есе на тему: ,,Берегами річки Жванчик “.
Село… Рідне моє село. Потопає воно у зелені трав і пахучих квітів. Розташоване село в низовині по обидва боки річки Жванчик. Тут я народилась, тут проходить моє дитинство.
У моєму селі дуже красива природа. Є місця просто чарівні і казкові . В таке місце ми ходили на екскурсію . Там між красунями – вербами і високими тополями протікає повноводна річка Жванчик . Назва села походить від гарних ставів, які знаходяться у центрі села.
Краса зачарувала нас річкою, в якій вода була чиста та прозора, переливалась і співала, на воді вигравали веселі сонячні зайчики . Ми дивились і думали : що таке вода? Вона без кольору і смаку, але без неї ніхто не обходиться. Ось собачка п’є, а ось пташечка прилетіла водички попити, а там великі білі птахи – лебеді, які будують своє гніздо для майбутніх пташенят. Вода – це життя . Тому треба дуже берегти всі річки від забруднення.
Гарно біля річки, але час додому . Ми зривали пахучі квіточки і робили з них букети, щоб принести у свої оселі. Поверталися щасливі та радісні від побаченого.
«Берегами річки Жванчик»
Головатюк Марія Ігорівна
3 клас
|
Вірю в майбутнє твоє, Україно
Під рідним небом жайворон співа.
Я рада чути тих пісень слова.
Я довго слухала: співала та пташина –
Це найсвятіше слово – Україна!
Біля моєї хати росте калина. Вона щовесни радує мене білим цвітом, а восени червоними кетягами.
Коли сумно мені, іду до неї. Притуляю її білий цвіт до своєї щоки, вдихаю духмяний запах, заплющую очі.
Переді мною в моїй уяві постають неозорі степи, поля, ліси, ріки, мальовничі куточки моєї Батьківщини. Хочеться крикнути на весь голос: «Моя Україно, я люблю тебе!»
Люблю шум лісів, дзюрчання струмочків, журавлиний клекіт, спів солов’я, голосний жаб’ячий хор. А найбільше люблю тебе, моя калино, бо ти символ моєї батьківщини – нерозривна її часточка.
Розкажи мені про мою Україну, адже я ще багато чого не знаю.
І ось калина розповіла мені про важке минуле України, про те, що цілих 300 років вона була під пануванням Польщі та Литви, потім під гнітом російського царату.
Заповітною мрією нашого народу було стати вільним, незалежним, щасливим.
Тернистим був шлях мого народу до цієї мрії. На своєму шляху він долав в’язниці і сибіри. На цьому шляху загинула незліченна кількість кращих синів і дочок України, які відстоювали її незалежність.
Україна… В одному цьому слові і для нас, і навіть для чужинців бринить музика смутку і жалю.
Україна … Країна трагедії і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше знали її, країна гарячої любові до народу, довгої вікової героїчної боротьби за волю.
І ось жаданий час настав: Воля! Свобода! Незалежність!
Минуло 20 років з того часу. Для історії зовсім небагато, а як же довго йшов наш народ до цього свята.
Одного святкового дня, коли український народ відзначав чергову річницю своєї незалежності, я знову прийшла до своєї калини і запитала:
- Скажи мені, калино, що таке Україна?
Калина мені прошептала:
- Це отча земля, рідний край, де ти народилася. А ще тихі озера, калинові гаї, народні пісні, а ще розкішний вінок із рути, барвінку. Це земля, де живуть наші батьки, де жили наші предки. Це древній Дніпро, який несе свої води до Чорного моря. Це дивовижна, ніжна і мила українська пісня, якою зачаровуються всі, хто її слухає.
- А хочеш я тобі повідаю легенду про українську пісню?
- Дуже хочу, розкажи.
- Тоді слухай. Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці – любов до господарювання. Німці – дисципліну і порядок, діти Росії – владність, Польщі – здатність до торгівлі, італійці – хист до музики. Обдарувавши всіх, підвівся Господь зі святого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була одягнута у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багрянів вінок із кетягів калини. Бог запитав її:
- Хто ти, чого плачеш?
Дівчина відповіла:
- Я – Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, вороги знущаються з удів і сиріт, у своїй хаті не має правди й волі.
- Чого ж ти не підійшла до мене скоріше, як я таланти роздавав? Як зарадити твоєму горю? Дівчина хотіла вже йти та Господь Бог, піднявши правицю зупинив її.
- Є у мене неоцінений дар, який уславить тебе на цілий світ. Це пісня. Узяла дівчина – Україна дарунок, міцно притисла його до серця, поклонилась низько Богу і з Ясним обличчям і піснею понесла пісню в народ.
- Калино, заспівай мені пісні вкраїнської.
- Добре. Слухай.
Не одні хани у полон мене брали
Били – вбивали
На чужину гнали.
А я не корилася,
Із сльози відродилася,
Українкою я народилася.
Ніжна мелодія пісні лоскотно торкнулася мого серця і я почула, як тепла сльоза скотилась на моє обличчя.
- А що ж у майбутньому чекає на мою Україну – запитала у калини. Калина задумалась, потім прошуміла:
- А майбутнє України залежить від вас, молодих. Своїми знаннями, працею, здобутками підносьте її культуру, своїми досягненнями славте її. Будьте гідними своїх предків, любіть рідну землю так, як заповідав великий Тарас, бережіть волю і незалежність України, поважайте свій народ, його мову і пісню мелодійну.
Шануйте себе і свою гідність і шановані будете іншими. Оберігайте природу і примножуйте багатства України, бережіть її історію.
Бережіть її, оту оксамитову ніч і мрійливий світанок, крик пташки в тумані і ніжну ромашку в росі.
Калина ніжно погладила моє волосся своїми вітами і затихла.
Я полегшено зітхнула, бо вселила калина в мені віру у майбутнє моєї України. Звичайно, ми виконаємо її наказ.
Я переконана, що найвищим щастям для людини майбутнього є: бути світлим променем для інших, самому випромінювати світло. Ми здолаємо всі перепони в житті. А зі мною будуть мої друзі увесь український народ, працездатний і волелюбний, що не чекає милості від природи, здобуває щастя в борні.
Тож гідно несімо по життю високе звання громадянина незалежної України.
Олійник Іванна
7 клас
|
|
|
Хай буде мир на всій Землі!
|
|
Я хочу, щоб мир був на Землі,
Щоб сонце світило тепле й ласкаве.
Співали дзвінко пташки,
Мама і тато були щасливі.
Хочу я миру – нехай буде мир!
Пісня лунає і сміх.
Щоб сонечко сяяло,щоб світило в мій двір
Сонце щоб сяяло для всіх!
Щоб на нивах наших
Цвіли хліба, мов килими.
І щоб веселі і щасливі
До школи всі ходили ми.
Запоточна Жанна Миколаївна
учениця 9 класу
|
|
|
Нове знайомство
Живчика Лимончика та Грушки
(казка)
Теплого літнього вечора троє друзів сиділи на веранді, дивилися на зорі і пили свій улюблений напій «Живчик». І раптом Лимончик запитав:
- Друзі! А ви чули, що на заході нашої країни, на Хмельниччині, є також наші родичі?
- Ні? Відповіли Живчик та Грушка.
– А де вони живуть?
- А живуть вони у чудовому смт. Чемерівцях. Там надзвичайно родючі поля, пишні сади, екологічно чисті джерела. А саме головне, що там веселі і привітні люди, які завжди дбають про добробут інших.
- Ти такий обізнаний Лимончику. Звідки така інформація?
- Просто зайшов на сайт райдержадміністрації. А ще там незабаром буде свято міста. І ми всі запрошені!
- Ура! Клас! Нарешті ми зустрінемось – радісно заплескала у долоні Грушка.
- Дорога не близька, тому лягаємо спати, а завтра вирушаємо у подорож! Ще довго не могли заснути у своїх ліжечках троє друзів. Все мріяли про подорож, про нові знайомства, про пригоди та перешкоди які зустрінуться на їхньому шляху. Ще довго кожен з них уявляв своїх родичів із Чемеровеччини, а також людей, які приносять іншим радість виготовляючи свою продукцію.
Наступного дня із першим промінчиком сонця друзі вирушили у похід. Знаючи, що дорога далека, тому взяли саме необхідне і, звичайно, свій улюблений напій «Живчик». Багато незнайомих міст вони пройшли, побували у знаменитих музеях Хмельниччини, відвідали історичні місця краю. І ось нарешті довгоочікувана мить зустрічі про яку так мріяли. Гостинна Чемеровеччина зустріла Живчика, Лимончика та Грушку квітучими садами, гарними сходами ячменю та лагідними усмішками нових друзів.
Головко Богдан
учень 9 класу
|
|
Герой, яким пишається село
(нарис)
Є у мальовничому селі Красноставці, що на Поділлі, вулиця, яка носить ім'я Головатюка Олександра Давидовича Героя Радянського Союзу. Найбільш яскравий подвиг командир десантного човна 68-го інженерного батальйону 46-ї армії с
|
